Йов 30
1 А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
Bet nu par mani smejas, kas jaunāki nekā es, kuru tēvus es nebūtu cienījis likt pie saviem lopu suņiem.
2 Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
Viņu roku spēku kur es to liktu? viņu zaļums un krietnums bija pagalam.
3 Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
No trūkuma un bada izdēdējuši tie grauza noras, tumšās tuksneša un posta vietās.
4 рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
Tie nātres izplūca pa krūmiem un paegļu saknes tiem bija par barību.
5 Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
No ļaužu vidus tie tapa izdzīti un tiem uzkliedza kā zagļiem.
6 так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах під земних та скелях,
Bailīgās gravās tiem bija jādzīvo, ir zemes un akmeņu caurumos.
7 ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
Krūmos tie brēca, un dadžos tie gūlās,
8 сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
Nesaprašu un negoda ļaužu bērni, kas no zemes bija izdzīti!
9 А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
Bet nu es tiem esmu tapis par dziesmiņu un esmu tiem par pasaku.
10 Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
Tie mani tura par negantību, atstājās tālu no manis un nekaunas man vaigā spļaudīt.
11 бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
Jo Dievs manu dvēseli ir darījis gurdenu un mani apbēdinājis; tad tie vairs nevaldās manā priekšā.
12 По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
Pa labo roku ceļas puikas un stumda manas kājas un taisa savu ceļu, mani samaitāt.
13 Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
Tie salauž manu laipu, tie palīdz mani gāzt, paši būdami bez palīga.
14 немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
Tie nāk kā caur platu plīsumu; ar lielu troksni tie plūst šurpu.
15 Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
Briesmas man uzbrukušas, kā ar vētru aizdzīta mana godība, un kā mākonis nozudusi mana laime.
16 А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
Tādēļ nu mana dvēsele nerimst iekš manis, un bēdu laiks mani aizgrābis.
17 Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
Naktī mani kauli top izurbti iekš manis, un kas mani grauž, nerimst.
18 З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
Caur varenu spēku mans apģērbs pārvērties; tas mani žņaudz, kā apkakle.
19 Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
Viņš mani iemetis dubļos, un es esmu tapis kā pīšļi un pelni.
20 Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
Es Tevi piesaucu, bet Tu man neatbildi, es gaidu, bet Tu tik skaties.
21 Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
Tu pret mani esi palicis briesmīgs, ar Savu vareno roku Tu man turies pretī.
22 На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
Tu mani pacēli, kā vējš mani aiznes, un man izkūst visa laime.
23 Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
Jo es zinu, ka Tu mani nodosi nāvē, kur visi dzīvie kopā aiziet mājot.
24 Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
Tomēr, vai krītot neizstiepj roku, jeb vai bojā ejot nebrēc.
25 Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
Vai es neraudāju par grūtdienīti vai mana dvēsele nenoskuma par apbēdināto?
26 Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
Bet kad es nu gaidīju labumu, tad nāca ļaunums; kad es cerēju uz gaišumu, tad nāca tumsība.
27 Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
Manas iekšas verd un nemitās, bēdu dienas man uzgājušas.
28 ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
Es esmu melns, bet ne no saules, es paceļos un kliedzu draudzes vidū.
29 Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
Vilkiem esmu palicis par brāli un pūces bērniem par biedri.
30 моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
Mana āda palikusi melna uz manis, un mani kauli ir izkaltuši no karstuma.
31 І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.
Tādēļ mana kokle ir tapusi par žēlabām un mana stabule par vaimanām.
