Зәбур 104
1 Пәрвәрдигарға тәшәккүр-мәдһийә қайтур, и җеним! И Пәрвәрдигар Худайим, интайин улуқсән; Шану-шәвкәт вә һәйвәт билән кийингәнсән;
Благослови, душе моя, Господа! Господи, Боже мій, Ти ве́льми великий, зодягну́вся Ти в ве́лич та в славу!
2 Либас билән пүркәнгәндәк йоруқлуққа пүркәнгәнсән, Асманларни чедир пәрдиси кәби яйғансән.
Зодягає Він світло, як ша́ти, небеса́ простягає, немов би заві́су.
3 У жуқуриқи равақлириниң лимлирини суларға орнатқан, Булутларни җәң һарвуси қилип, Шамал қанатлири үстидә маңиду;
Він ставить на во́дах пала́ти Свої, хма́ри кладе за Свої колесни́ці, ходить на кри́лах вітро́вих!
4 У пәриштилирини шамаллар, Хизмәткарлирини от ялқуни қилиду.
Він чинить вітри́ за Своїх посланці́в, палю́чий огонь — за Своїх слуг.
5 Йәрни У һуллири үстигә орнатқан; У әсла тәвринип кәтмәйду.
Землю Ти вгрунтува́в на осно́вах її, щоб на вічні віки вона не захита́лась,
6 Либас билән оралғандәк, уни чоңқур деңизлар билән ориғансән, Сулар тағлар чоққилири үстидә турди.
безо́днею вкрив Ти її, немов шатою. Стала вода над гора́ми, —
7 Сениң тәнбиһиң билән сулар бәдәр қачти, Гүлдүрмамаңниң садасидин улар тездин янди;
від погро́зи Твоєї вона втекла́, від гу́ркоту грому Твого побігла вона, —
8 Тағлар өрләп чиқти, Вадилар чүшүп кәтти, [Сулар] Сән бекиткән җайға чүшүп кәтти.
виходить на го́ри та схо́дить в доли́ни, на місце, що Ти встанови́в був для неї.
9 Улар тешип, йәрни йәнә қаплимисун дәп, Сән уларға чәклимә қойғансән.
Ти границю поклав, щоб її вона не перейшла́, щоб вона не верну́лася землю покрити.
10 [Тәңри] вадиларда булақларни ечип урғутиду, Сулири тағлар арисида ақиду.
Він джере́ла пускає в пото́ки, що пливуть між гора́ми,
11 Даладики һәр бир җаниварға уссулуқ бериду, Явайи ешәкләр уссузлуқини қандуриду.
напува́ють вони всю пільну́ звірину́, ними дикі осли́ гасять спра́гу свою.
12 Көктики қушлар уларниң бойида қониду, Дәрәқ шахлири арисида сайрайду.
Птаство небесне над ними живе, видає воно голос з-посе́ред галу́зок.
13 У жуқуридики равақлиридин тағларни суғириду; Йәр Сениң ясиғанлириңниң мевилиридин қандурулиду!
Він напоює горн з пала́ців Своїх, із плоду чи́нів Твоїх земля си́титься.
14 У маллар үчүн от-чөпләрни, Инсанлар үчүн көктатларни өстүриду, Шундақла нанни йәрдин чиқириду;
Траву для худоби виро́щує, та зелени́ну для праці люди́ні, щоб хліб добува́ти з землі,
15 Адәмниң көңлини хуш қилидиған шарапни, Инсан йүзини пақиритидиған майни чиқириду; Инсанниң жүригигә нан билән қувәт бериду;
і вино, що серце люди́ні воно звеселя́є, щоб більш від оливи блищало обличчя, і хліб, що серце люди́ні зміцня́є.
16 Пәрвәрдигарниң дәрәқлири, Йәни Өзи тиккән Ливан кедир дәрәқлири [су ичип] қанаәтлиниду.
Насичуються Господні дере́ва, ті ке́дри лива́нські, що Ти насади́в,
17 Әнә ашулар арисиға қушлар уга ясайду, Ләйләк болса, арча дәрәқлирини макан қилиду.
що там ку́бляться пта́хи, бузько́, — кипари́си мешка́ння його.
18 Егиз чоққилар тағ өшкилириниң, Тик ярлар суғурларниң панаһи болиду.
Го́ри високі — для диких кози́ць, скелі — схо́вище ске́льним звіри́нам.
19 Пәсилләрни бекитмәк үчүн У айни яратти, Қуяш болса петишини билиду.
і місяця Він учинив для озна́чення ча́су, сонце знає свій за́хід.
20 Сән қараңғулуқ чүшүрисән, түн болиду; Ормандики җаниварларниң һәммиси униңда шипир-шипир кезип жүриду.
Темноту́ Ти наво́диш — і ніч настає, в ній пору́шується вся звіри́на лісна́, —
21 Асланлар олҗа издәп һөкирәйду, Тәңридин озуқ-түлүк соришиду;
рича́ть левчуки́ за здоби́чею та шукають від Бога своєї пожи́ви.
22 Қуяш чиқипла, улар чекиниду, Қайтип кирип угилирида ятиду.
Сонце ж засвітить — вони повтікають, та й кладуться по но́рах своїх.
23 Инсан болса өз ишиға чиқиду, Та кәчкичә меһнәттә болиду.
Люди́на виходить на працю свою, й на роботу свою аж до ве́чора.
24 И Пәрвәрдигар, ясиған һәр хил нәрсилириң нәқәдәр көптур! Һәммисини һекмәт билән яратқансән, Йәр йүзи иҗат-байлиқлириң билән толди.
Які то числе́нні діла Твої, Господи, — Ти мудро вчинив їх усіх, Твого тво́рива повна земля!
25 Әнә бүйүк бепаян деңиз туриду! Униңда сан-санақсиз ғуж-ғуж җаниварлар, Чоң вә кичик һайванлар бар.
Ось море велике й розло́го-широ́ке, — там повзю́че, й числа їм немає, звіри́на мала́ та велика!
26 Шу йәрдә кемиләр қатнайду, Униңда ойнақлисун дәп сән ясиған левиатанму бар;
Ходять там кораблі, там той левіята́н, якого створив Ти, щоб ба́витися йому в мо́рі.
27 Вақтида озуқ-түлүк бәргин дәп, Буларниң һәммиси Саңа қарайду.
Вони всі чекають Тебе, — щоб Ти ча́су свого поживу їм дав.
28 Уларға бәргиниңдә, теривалиду, Қолуңни ачқиниңдила, улар назу-немәтләргә тойиду.
Даєш їм — збирають вони, руку Свою розкрива́єш — добром насича́ються.
29 Йүзүңни йошурсаң, улар дәккә-дүккигә чүшиду, Роһлирини алсаң, улар җан үзүп, Йәнә тупраққа қайтиду.
Ховаєш обличчя Своє — то вони переля́кані, забираєш їм духа — вмирають вони, та й верта́ються до свого по́роху.
30 Роһуңни әвәткиниңдә, улар яритилиду, Йәр-йүзи йеңи [бир дәвир билән] алмишиду.
Посилаєш Ти духа Свого — вони тво́ряться, і Ти відновля́єш обличчя землі.
31 Пәрвәрдигарниң шан-шөһрити әбәдийдур, Пәрвәрдигар Өз яратқанлиридин хурсән болиду.
Нехай буде слава Господня навіки, хай діла́ми Своїми радіє Господь!
32 У йәргә баққинида, йәр титрәйду, Тағларға тәккинидә, улар түтүн чиқириду.
Він погляне на землю — й вона затремти́ть, доторкне́ться до гір — і диму́юти вони!
33 Һаятла болидикәнмән, Пәрвәрдигарға нахша ейтимән; Вуҗудум болсила Худайимни күйләймән.
Я буду співати Господе́ві в своє́му житті, буду грати для Бога мого, аж поки живу́!
34 У сүргән ой-хияллиримдин сөйүнсә! Пәрвәрдигарда хошаллинимән!
Буде приємна Йому моя мова, — я Господом буду радіти!
35 Гунакарлар йәр йүзидин түгитилиду, Рәзилләр йоқ болиду. И җеним, Пәрвәрдигарға тәшәккүр-мәдһийә қайтур! Һәмдусана!
Неха́й згинуть грі́шні з землі, а безбожні — немає вже їх! Благослови, душе моя, Господа! Алілу́я!
