Йов 7
1 Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
Zdaliž nemá vyměřeného času člověk na zemi? A dnové jeho jako dnové nájemníka.
2 Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
Jako služebník, kterýž touží po stínu, a jako nájemník, jenž očekává skonání díla svého:
3 так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
Tak jsou mi dědičně přivlastněni měsícové marní, a noci plné trápení jsou mi odečteny.
4 Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
Jestliže ležím, říkám: Kdy vstanu? A brzo-li pomine noc? Tak pln bývám myšlení až do svitání.
5 Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
Tělo mé odíno jest červy a strupem i prachem, kůže má puká se a rozpouští.
6 А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
Dnové moji rychlejší byli nežli člunek tkadlce, nebo stráveni jsou bez prodlení.
7 Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
Rozpomeň se, ó Pane, že jako vítr jest život můj, a oko mé že více neuzří dobrých věcí,
8 Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
Aniž mne spatří oko, jenž mne vídalo. Oči tvé budou ke mně, a mne již nebude.
Jakož oblak hyne a mizí, tak ten, kterýž sstupuje do hrobu, nevystoupí zase, (Sheol h7585)
10 не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
Aniž se opět navrátí do domu svého, aniž ho již více pozná místo jeho.
11 Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
Protož nemohuť já zdržeti úst svých, mluvím v ssoužení ducha svého, naříkám v hořkosti duše své.
12 Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
Zdali jsem já mořem čili velrybem, že jsi mne stráží osadil?
13 Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
Když myslím: Potěší mne lůže mé, poodejme naříkání mého postel má:
14 то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
Tedy mne strašíš sny, a viděními děsíš mne,
15 І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
Tak že sobě zvoluje zaškrcení duše má, a smrt nad život.
16 Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
Mrzí mne, nebuduť déle živ. Poodstupiž ode mne, nebo marní jsou dnové moji.
17 Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
Co jest člověk, že ho sobě tak vážíš, a že tak o něj pečuješ?
18 Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
A že ho navštěvuješ každého jitra, a každé chvíle jej zkušuješ?
19 Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
Dokudž se neodvrátíš ode mne, a nedáš mi aspoň polknouti mé sliny?
20 Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
Zhřešil jsem, což mám učiniti, ó strážce lidský? Proč jsi mne položil za cíl sobě, tak abych sám sobě byl břemenem?
21 І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
Nýbrž proč neodejmeš přestoupení mého, a neodpustíš nepravosti mé? Nebo již v zemi lehnu. Potom bys mne i pilně hledal, nebude mne.
