Йов 30
1 А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
Men no er eg til spott for deim som yngre er av år enn eg; eg deira feder ikkje fann verdige plass hjå gjætarhunden.
2 Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
Magtlause er og deira hender, og deira saft og kraft er burte;
3 Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
Dei magre er av naud og svolt, dei gneg i turre øydemarki som alt i går var reine audni,
4 рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
og plukkar melde millom kjørri og hev til føda einerot.
5 Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
Frå folket vert dei jaga burt, fær tjuvemann slengt etter seg.
6 так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах під земних та скелях,
Dei gøymer seg i fæle gil, i holor uti jord og fjell;
7 ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
og millom buskor skrålar dei og samlast under netlerunnar;
8 сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
ei ætt av dårar og namnlause som ein helst piskar ut or landet.
9 А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
No er eg slengjestev for deim, eit ordtak hev for deim eg vorte.
10 Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
Dei styggjest ved meg, held seg burte og sparer ei å sputta på meg.
11 бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
Utan all blygd dei krenkjer meg, hiv av kvart band framfor mi åsyn.
12 По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
Eit utjo reiser seg til høgre, dei spenner mine føter burt, og legg ulukke-vegar mot meg.
13 Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
Og stigen min den bryt dei upp og hjelper til med mi ulukka, dei som er hjelpelause sjølv.
14 немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
Som gjenom vide murbrot kjem dei, velter seg fram med bråk og brak.
15 Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
Imot meg vender rædslor seg, mi æra elter dei som stormen, mi velferd kvarv som lette sky.
16 А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
No jamrar seg mi sjæl i meg; usæle dagar held meg fast.
17 Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
Natti gneg mine knokar av meg, min verk, mi pina aldri søv.
18 З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
Ved allmagt vert min klædnad vanstelt, heng tett som skjortekragen kring meg.
19 Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
Han kasta meg i skarnet ned; og eg ser ut som mold og oska.
20 Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
Eg skrik til deg, du svarar ikkje, eg stend der, og du stirer på meg.
21 Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
Hard hev du vorte imot meg, du stri’r mot meg med veldug hand.
22 На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
Du let meg fara burt i stormen, du let meg tynast i hans brus.
23 Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
Eg veit du fører meg til dauden, der alt som liver samlast lyt.
24 Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
Kven kavar ikkje når han søkk? Kven ropar ikkje ut i fåren?
25 Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
Gret eg’kje sjølv med den fortrykte, og syrgde yver fatigmann?
26 Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
Eg vona godt, men det kom vondt, eg venta ljos, men myrker kom.
27 Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
Det kokar allstødt i mitt indre, ulukkedagen møter meg.
28 ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
Svart gjeng eg kring, men ikkje solbrend, eg ris i flokken, skrik um hjelp.
29 Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
Bror åt sjakalar hev eg vorte, til strussar eg ein frende er.
30 моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
Mi hud er svart og flaknar av; det brenn i mine bein av hite.
31 І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.
Min cither hev eg bytt i sorg, og fløyta mi med gråtar-mål.
