Йов 30
1 А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
Und nun lachen über mich Jüngere als ich an Jahren, [Eig. an Tagen] deren Väter ich verschmähte, den Hunden meiner Herde beizugesellen.
2 Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
Wozu sollte mir auch die Kraft ihrer Hände nützen? Die Rüstigkeit ist bei ihnen verschwunden.
3 Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
Durch Mangel und Hunger abgezehrt, nagen sie das dürre Land ab, welches längst öde und verödet ist;
4 рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
sie pflücken [Eig. sie, welche nagen sie, welche pflücken] Salzkraut bei den Gesträuchen, und die Wurzel der Ginster ist ihre Speise.
5 Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
Aus der Mitte der Menschen werden sie vertrieben; man schreit über sie wie über einen Dieb.
6 так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах під земних та скелях,
In grausigen Klüften müssen sie wohnen, in Erdlöchern und Felsenhöhlen.
7 ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
Zwischen Gesträuchen kreischen sie, unter Dorngestrüpp [And.: Brennesseln] sind sie hingestreckt.
8 сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
Kinder von Verworfenen, ja, Kinder von Ehrlosen, [Eig. von Namenlosen] sind sie hinausgepeitscht aus dem Lande!
9 А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
Und nun bin ich ihr Spottlied geworden, und ward ihnen zum Gerede.
10 Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
Sie verabscheuen mich, treten fern von mir weg, und sie verschonen mein Angesicht nicht mit Speichel.
11 бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
Denn er hat meinen Strick [Vergl. Kap. 4,21] gelöst und mich gebeugt: so lassen sie vor mir den Zügel schießen.
12 По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
Zu meiner Rechten erhebt sich die Brut; sie stoßen meine Füße hinweg und bahnen wider mich ihre verderblichen Wege.
13 Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
Sie zerstören meinen Pfad, befördern meinen Untergang, sie, die selbst hilflos sind.
14 немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
Sie kommen wie durch einen weiten Riß, [S. die Anm. zu Kap. 16,14] unter Gekrach wälzen sie sich heran. -
15 Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
Schrecknisse haben sich gegen mich gekehrt; sie verfolgen wie der Wind meine Würde, und mein Heil ist vorübergezogen wie eine Wolke.
16 А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
Und nun ergießt sich in mir meine Seele; Tage des Elends haben mich ergriffen.
17 Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
Die Nacht durchbohrt meine Gebeine und löst sie von mir ab, und die an mir nagenden Schmerzen [O. Würmer] ruhen nicht.
18 З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
Durch die Größe ihrer Kraft [W. Durch Größe der Kraft] verändert sich mein Gewand, es umschließt mich wie der Halssaum meines Leibrocks.
19 Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
Er hat mich in den Kot geworfen, und ich bin dem Staube und der Asche gleich geworden.
20 Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
Ich schreie zu dir, und du antwortest mir nicht; ich stehe da, und du starrst mich an.
21 Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
In einen Grausamen verwandelst du dich mir, mit der Stärke deiner Hand befeindest du mich.
22 На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
Du hebst mich empor auf den Wind, du lässest mich dahinfahren und zerrinnen im Sturmgetöse. [Eig. Gekrach]
23 Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
Denn ich weiß es, du willst mich in den Tod zurückführen und in das Versammlungshaus aller Lebendigen.
24 Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
Doch streckt man beim Sturze nicht die Hand aus, oder erhebt man bei seinem Untergang nicht darob ein Hülfsgeschrei?
25 Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
Weinte ich denn nicht über den, der harte Tage hatte? war meine Seele nicht um den Dürftigen bekümmert?
26 Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
Denn ich erwartete Gutes, und es kam Böses; und ich harrte auf Licht, und es kam Finsternis.
27 Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
Meine Eingeweide wallen und ruhen nicht; Tage des Elends sind mir entgegengetreten.
28 ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
Trauernd gehe ich einher, ohne Sonne; ich stehe auf in der Versammlung und schreie.
29 Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
Ich bin ein Bruder geworden den Schakalen, und ein Genosse den Straußen.
30 моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
Meine Haut ist schwarz geworden und löst sich von mir ab, und mein Gebein ist brennend [O. verbrannt] vor Glut.
31 І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.
Und so ist meine Laute zur Trauerklage geworden, und meine Schalmei zur Stimme der Weinenden. [Vergl. Kap. 21,12]
