Йов 27
1 І Йов далі вів мову свою та й казав:
Аюп баянини давамлаштуруп мундақ деди: —
2 „ Як живий Бог, — відкинув Він право моє, і душу мою засмутив Всемогу́тній,
«Мениң һәққимни тартивалған Тәңриниң һаяти билән, Җенимни ағритқан Һәммигә Қадирниң һәққи билән қәсәм қилимәнки,
3 і як довго в мені ще душа моя, і дух Божий у ні́здрях моїх, —
Тенимдә нәпәс болсила, Тәңриниң бәргән Роһи димиғимда турсила,
4 неправди уста́ мої не говори́тимуть, а язик мій не скаже ома́ни!
Ләвлиримдин һәққанийсиз сөзләр чиқмайду, Тилим алдамчилиқ билән һеч шивирлимайду!
5 Борони мене, Боже, призна́ти вас за справедливих! Доки я не помру́, своєї невинности я не відкину від себе, —
Силәрниңкини тоғра дейиш мәндин жирақ турсун! Җеним чиққанға қәдәр дуруслуғумни өзүмдин айримаймән!
6 за свою справедливість тримаюся міцно, — й її не пущу́, моє серце не буде ганьби́ти ні о́дного з днів моїх, —
Адиллиғимни чиң тутуверимән, уни қоюп бәрмәймән, Виҗданим яшиған һеч бир күнүмдә мени әйиплимисун!
7 нехай буде мій ворог — немов той безбожник, а хто повстає проти мене — як кривдник!
Мениң дүшминим рәзилләргә охшаш болсун, Маңа қарши чиққанлар һәққанийсиз дәп қаралсун.
8 Яка ж бо наді́я лукавому, коли відірве́, коли ві́зьме Бог душу його?
Чүнки Тәңри иплас адәмни үзүп ташлиғанда, Униң җенини алғанда, Униң йәнә немә үмүти қалар?
9 Чи Бог ви́слухає його крик, коли при́йде на нього нещастя?
Балаю-апәт уни бесип чүшкәндә, Тәңри униң налә-пәрядини аңламду?
10 Чи буде втіша́тися він Всемогутнім? Буде кликати Бога за кожного ча́су?
У Һәммигә Қадирдин сөйүнәмду? У һәрдайим Тәңригә илтиҗа қилаламду?
11 Я вас буду навчати про Божую руку, що є у Всемогутнього — я не сховаю, —
Мән Тәңриниң қолиниң қилғанлири тоғрисида силәргә мәлумат берәй; Һәммигә Қадирда немә барлиғини йошуруп жүрмәймән.
12 таж самі ви це бачили всі, то чого ж нісені́тниці пле́щете?
Мана силәр аллибурун буларни көрүп чиқтиңлар; Силәр немишкә ашундақ пүтүнләй қуруқ хияллиқ болуп қалдиңлар?
13 Така доля люди́ни безбожної, це спа́дщина насильників, що отри́мають від Всемогутнього:
Рәзил адәмләрниң Тәңри бекиткән ақивити шундақки, Зораванларниң Һәммигә Қадирдин алидиған несивиси шундақки: —
14 Як розмно́жаться діти його — то хіба для меча, а наща́дки його не наси́тяться хлібом!
Униң балилири көпәйсә, қиличлиниш үчүнла көпийиду; Униң пәрзәнтлириниң нени йетишмәйду.
15 Позосталих по нім морови́ця сховає, і вдовиці його не заплачуть...
Униң өзидин кейин қалған адәмлири өлүм билән беваситә дәпнә қилиниду, Буниң билән қалған тул хотунлири матәм тутмайду.
16 Якщо накопи́чить він срібла, немо́в того по́роху, і наготу́є одежі, як глини,
У күмүчләрни топа-чаңдәк жиғип догилисиму, Кийим-кечәкләрни лайдәк көп жиғсиму,
17 то він наготу́є, а праведний вдягне, а срі́бло невинний поділить.
Буларниң һәммисини тәйярлисиму, Бирақ кийимләрни һәққанийлар кийиду; Бигуналарму күмүчләрни бөлүшиду.
18 Він будує свій дім, як та міль, й як той сторож, що ставить собі куреня́,
Униң ясиған өйи пәрваниниң ғозисидәк, Үзүмзарниң күзәтчиси өзигә салған кәпидәк бош болиду.
19 він лягає багатим, та більше не зробить того: свої очі відкриє — й немає його.
У бай болуп йетип дәм алғини билән, Бирақ әң ахирқи қетим келидуки, Көзини ачқанда, әнди түгәштим дәйду.
20 Страхі́ття дося́гнуть його, мов вода, вночі буря укра́де його,
Вәһимиләр кәлкүндәк бешиға келиду; Кәчтә қара қуюн уни чаңгилиға алиду.
21 східній вітер його понесе́ — і мине́ться, і бурею схо́пить його з його місця...
Шәриқ шамили уни учуруп кетиду; Шиддәт билән уни орнидин елип жираққа етип ташлайду.
22 Оце все Він кине на нього, — і не змилосе́рдиться, і від руки Його мусить той спішно втікати!
Боран уни һеч айимай, бешиға урулиду; У униң чаңгилидин қутулуш үчүн һә дәп уруниду;
23 Своїми доло́нями спле́сне над ним, і сви́сне над ним з свого місця.
Бирақ [шамал] униңға қарап чавак чалиду, Уни орнидин «уш-уш» қилип қоғливетиду».
