Йов 14
1 Люди́на, що від жінки наро́джена, короткоде́нна та повна печа́лями:
Човек рођен од жене кратка је века и пун немира.
2 вона виходить, як квітка — й зів'я́не, і втікає, мов тінь, — і не зостається.
Као цвет ниче, и одсеца се, и бежи као сен, и не остаје.
3 І на такого Ти очі Свої відкрива́єш, і водиш на суд із Собою його́!
И на таквог отвараш око своје, и мене водиш на суд са собом!
4 Хто чистого ви́вести може з нечистого? Ані один!
Ко ће чисто извадити из нечиста? Нико.
5 Якщо ви́значені його дні, число його місяців — в Тебе, якщо Ти призна́чив для нього мету́, що її не пере́йде, —
Измерени су дани његови, број месеца његових у Тебе је; поставио си му међу, преко које не може прећи.
6 відвернися від нього — і він заспоко́їться, і буде він тішитися своїм днем, як той на́ймит.
Одврати се од њега да почине докле не наврши као надничар дан свој.
7 Бо дерево має наді́ю: якщо буде стя́те, то силу отримає зно́ву, і па́рост його не загине;
Јер за дрво има надања, ако се посече, да ће се још омладити и да неће бити без изданка;
8 якщо постарі́є в землі його корінь і в по́росі вмре його пень,
Ако и остари у земљи корен његов и у праху изумре пањ његов,
9 то від во́дного за́паху знов зацвіте́, і пу́стить галу́ззя, немов саджане́ць!
Чим осети воду, опет напупи и пусти гране као присад.
10 А помре чоловік — і зникає, а сконає люди́на — то де ж вона є?
А човек умире изнемогао; и кад издахне човек, где је?
11 Як вода витікає із о́зера, а рі́чка спада́є та сохне,
Као кад вода отече из језера и река опадне и усахне,
12 так і та люди́на покладе́ться — й не встане, — аж до закі́нчення неба не збудяться лю́ди та не прокинуться зо́ сну свого.
Тако човек кад легне, не устаје више; докле је небеса неће се пробудити нити ће се пренути ода сна свог.
13 О, якби Ти в шео́лі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки мине́ться Твій гнів, коли б час Ти призна́чив мені́, — та й про мене згадав! (Sheol h7585)
О да ме хоћеш у гробу сакрити и склонити ме докле не утоли гнев Твој, и да ми даш рок кад ћеш ме се опоменути! (Sheol h7585)
14 Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати наді́ю по всі дні свойого життя, аж поки не при́йде замі́на для мене!
Кад умре човек, хоће ли оживети? Све дане времена које ми је одређено чекаћу докле ми дође промена.
15 Кликав би Ти, — то я відпові́в би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,
Зазваћеш, и ја ћу Ти се одазвати; дело руку својих пожелећеш.
16 бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха́ не стеріг би, —
А сада бројиш кораке моје, и ништа не остављаш за грех мој.
17 провина моя була б запеча́тана в ву́злику, і Ти закрив би моє беззаконня.
Запечаћени су у тобоцу моји преступи, и завезујеш безакоња моја.
18 Але́ гора справді впаде́, а ске́ля зсува́ється з місця свого́,
Заиста, као што гора падне и распадне се, и као што се стена одвали с места свог,
19 каміння стирає вода, її зли́ва споло́щує порох землі, — так надію того́ Ти губиш.
И као што вода спира камење и поводањ односи прах земаљски, тако надање човечије обраћаш у ништа.
20 Ти силою схо́пиш наза́вжди його́, — і відхо́дить, Ти міняєш обличчя його́ — й відсилаєш його́.
Надвађујеш га једнако, те одлази, мењаш му лице и отпушташ га.
21 Чи сини́ його славні, того він не знає, чи в при́крому стані — того він не відає.
Ако синови његови буду у части, он не зна; ако ли у срамоти, он се не брине.
22 Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньо́му, коли в ньому душа — тоді ту́жить“.
Само тело док је жив болује, и душа његова у њему тужи.
