Jov 7
1 Nije li èovjek na vojsci na zemlji? a dani njegovi nijesu li kao dani nadnièarski?
Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
2 Kao što sluga uzdiše za sjenom i kao što nadnièar èeka da svrši,
Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 Tako su meni dati u našljedstvo mjeseci zaludni i noæi muène odreðene mi.
так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
4 Kad legnem, govorim: kad æu ustati? i kad æe proæi noæ? i sitim se prevræuæi se do svanuæa.
Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
5 Tijelo je moje obuèeno u crve i u grude zemljane, koža moja puca i rašèinja se.
Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
6 Dani moji brži biše od èunka, i proðoše bez nadanja.
А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
7 Opomeni se da je moj život vjetar, da oko moje neæe više vidjeti dobra,
Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
8 Niti æe me vidjeti oko koje me je viðalo; i tvoje oèi kad pogledaju na me, mene neæe biti.
Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить, (Sheol h7585)
10 Neæe se više vratiti kuæi svojoj, niti æe ga više poznati mjesto njegovo.
не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
11 Zato ja neæu braniti ustima svojim, govoriæu u tuzi duha svojega, naricati u jadu duše svoje.
Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
12 Eda li sam more ili kit, te si namjestio stražu oko mene?
Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
13 Kad reèem: potješiæe me odar moj, postelja æe mi moja oblakšati tužnjavu,
Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
14 Tada me strašiš snima i prepadaš me utvarama,
то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
15 Te duša moja voli biti udavljena, voli smrt nego kosti moje.
І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
16 Dodijalo mi je; neæu dovijeka živjeti; proði me se; jer su dani moji taština.
Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
17 Šta je èovjek da ga mnogo cijeniš i da mariš za nj?
Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
18 Da ga pohodiš svako jutro, i svaki èas kušaš ga?
Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
19 Kad æeš se odvratiti od mene i pustiti me da progutam pljuvanku svoju?
Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
20 Zgriješio sam; šta æu ti èiniti, o èuvaru ljudski? zašto si me metnuo sebi za biljegu, te sam sebi na tegobu?
Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
21 Zašto mi ne oprostiš grijeh moj i ne ukloniš moje bezakonje? jer æu sad leæi u prah, i kad me potražiš, mene neæe biti.
І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
