Job 30
1 Et maintenant!… je suis la risée de plus jeunes que moi, De ceux dont je dédaignais de mettre les pères Parmi les chiens de mon troupeau.
А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
2 Mais à quoi me servirait la force de leurs mains? Ils sont incapables d’atteindre la vieillesse.
Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
3 Desséchés par la misère et la faim, Ils fuient dans les lieux arides, Depuis longtemps abandonnés et déserts;
Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
4 Ils arrachent près des arbrisseaux les herbes sauvages, Et ils n’ont pour pain que la racine des genêts.
рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
5 On les chasse du milieu des hommes, On crie après eux comme après des voleurs.
Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
6 Ils habitent dans d’affreuses vallées, Dans les cavernes de la terre et dans les rochers;
так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах під земних та скелях,
7 Ils hurlent parmi les buissons, Ils se rassemblent sous les ronces.
ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
8 Êtres vils et méprisés, On les repousse du pays.
сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
9 Et maintenant, je suis l’objet de leurs chansons, Je suis en butte à leurs propos.
А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
10 Ils ont horreur de moi, ils se détournent, Ils me crachent au visage.
Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
11 Ils n’ont plus de retenue et ils m’humilient, Ils rejettent tout frein devant moi.
бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
12 Ces misérables se lèvent à ma droite et me poussent les pieds, Ils se fraient contre moi des sentiers pour ma ruine;
По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
13 Ils détruisent mon propre sentier et travaillent à ma perte, Eux à qui personne ne viendrait en aide;
Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
14 Ils arrivent comme par une large brèche, Ils se précipitent sous les craquements.
немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
15 Les terreurs m’assiègent; Ma gloire est emportée comme par le vent, Mon bonheur a passé comme un nuage.
Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
16 Et maintenant, mon âme s’épanche en mon sein, Les jours de la souffrance m’ont saisi.
А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
17 La nuit me perce et m’arrache les os, La douleur qui me ronge ne se donne aucun repos,
Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
18 Par la violence du mal mon vêtement perd sa forme, Il se colle à mon corps comme ma tunique.
З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
19 Dieu m’a jeté dans la boue, Et je ressemble à la poussière et à la cendre.
Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
20 Je crie vers toi, et tu ne me réponds pas; Je me tiens debout, et tu me lances ton regard.
Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
21 Tu deviens cruel contre moi, Tu me combats avec la force de ta main.
Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
22 Tu me soulèves, tu me fais voler au-dessus du vent, Et tu m’anéantis au bruit de la tempête.
На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
23 Car, je le sais, tu me mènes à la mort, Au rendez-vous de tous les vivants.
Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
24 Mais celui qui va périr n’étend-il pas les mains? Celui qui est dans le malheur n’implore-t-il pas du secours?
Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
25 N’avais-je pas des larmes pour l’infortuné? Mon cœur n’avait-il pas pitié de l’indigent?
Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
26 J’attendais le bonheur, et le malheur est arrivé; J’espérais la lumière, et les ténèbres sont venues.
Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
27 Mes entrailles bouillonnent sans relâche, Les jours de la calamité m’ont surpris.
Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
28 Je marche noirci, mais non par le soleil; Je me lève en pleine assemblée, et je crie.
ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
29 Je suis devenu le frère des chacals, Le compagnon des autruches.
Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
30 Ma peau noircit et tombe, Mes os brûlent et se dessèchent.
моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
31 Ma harpe n’est plus qu’un instrument de deuil, Et mon chalumeau ne peut rendre que des sons plaintifs.
І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.
