Job 14
1 L’homme né de la femme! Sa vie est courte, sans cesse agitée.
Люди́на, що від жінки наро́джена, короткоде́нна та повна печа́лями:
2 Il naît, il est coupé comme une fleur; Il fuit et disparaît comme une ombre.
вона виходить, як квітка — й зів'я́не, і втікає, мов тінь, — і не зостається.
3 Et c’est sur lui que tu as l’œil ouvert! Et tu me fais aller en justice avec toi!
І на такого Ти очі Свої відкрива́єш, і водиш на суд із Собою його́!
4 Comment d’un être souillé sortira-t-il un homme pur? Il n’en peut sortir aucun.
Хто чистого ви́вести може з нечистого? Ані один!
5 Si ses jours sont fixés, si tu as compté ses mois, Si tu en as marqué le terme qu’il ne saurait franchir,
Якщо ви́значені його дні, число його місяців — в Тебе, якщо Ти призна́чив для нього мету́, що її не пере́йде, —
6 Détourne de lui les regards, et donne-lui du relâche, Pour qu’il ait au moins la joie du mercenaire à la fin de sa journée.
відвернися від нього — і він заспоко́їться, і буде він тішитися своїм днем, як той на́ймит.
7 Un arbre a de l’espérance: Quand on le coupe, il repousse, Il produit encore des rejetons;
Бо дерево має наді́ю: якщо буде стя́те, то силу отримає зно́ву, і па́рост його не загине;
8 Quand sa racine a vieilli dans la terre, Quand son tronc meurt dans la poussière,
якщо постарі́є в землі його корінь і в по́росі вмре його пень,
9 Il reverdit à l’approche de l’eau, Il pousse des branches comme une jeune plante.
то від во́дного за́паху знов зацвіте́, і пу́стить галу́ззя, немов саджане́ць!
10 Mais l’homme meurt, et il perd sa force; L’homme expire, et où est-il?
А помре чоловік — і зникає, а сконає люди́на — то де ж вона є?
11 Les eaux des lacs s’évanouissent, Les fleuves tarissent et se dessèchent;
Як вода витікає із о́зера, а рі́чка спада́є та сохне,
12 Ainsi l’homme se couche et ne se relèvera plus, Il ne se réveillera pas tant que les cieux subsisteront, Il ne sortira pas de son sommeil.
так і та люди́на покладе́ться — й не встане, — аж до закі́нчення неба не збудяться лю́ди та не прокинуться зо́ сну свого.
13 Oh! Si tu voulais me cacher dans le séjour des morts, M’y tenir à couvert jusqu’à ce que ta colère fût passée, Et me fixer un terme auquel tu te souviendras de moi! (Sheol h7585)
О, якби Ти в шео́лі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки мине́ться Твій гнів, коли б час Ти призна́чив мені́, — та й про мене згадав! (Sheol h7585)
14 Si l’homme une fois mort pouvait revivre, J’aurais de l’espoir tout le temps de mes souffrances, Jusqu’à ce que mon état vînt à changer.
Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати наді́ю по всі дні свойого життя, аж поки не при́йде замі́на для мене!
15 Tu appellerais alors, et je te répondrais, Tu languirais après l’ouvrage de tes mains.
Кликав би Ти, — то я відпові́в би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,
16 Mais aujourd’hui tu comptes mes pas, Tu as l’œil sur mes péchés;
бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха́ не стеріг би, —
17 Mes transgressions sont scellées en un faisceau, Et tu imagines des iniquités à ma charge.
провина моя була б запеча́тана в ву́злику, і Ти закрив би моє беззаконня.
18 La montagne s’écroule et périt, Le rocher disparaît de sa place,
Але́ гора справді впаде́, а ске́ля зсува́ється з місця свого́,
19 La pierre est broyée par les eaux, Et la terre emportée par leur courant; Ainsi tu détruis l’espérance de l’homme.
каміння стирає вода, її зли́ва споло́щує порох землі, — так надію того́ Ти губиш.
20 Tu es sans cesse à l’assaillir, et il s’en va; Tu le défigures, puis tu le renvoies.
Ти силою схо́пиш наза́вжди його́, — і відхо́дить, Ти міняєш обличчя його́ — й відсилаєш його́.
21 Que ses fils soient honorés, il n’en sait rien; Qu’ils soient dans l’abaissement, il l’ignore.
Чи сини́ його славні, того він не знає, чи в при́крому стані — того він не відає.
22 C’est pour lui seul qu’il éprouve de la douleur en son corps, C’est pour lui seul qu’il ressent de la tristesse en son âme.
Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньо́му, коли в ньому душа — тоді ту́жить“.
