Job 7
1 L’homme n’a-t-il pas une vie de labeur sur la terre? Et ses jours ne sont-ils pas comme les jours d’un mercenaire?
Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
2 Comme l’esclave soupire après l’ombre, et comme le mercenaire attend son salaire,
Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 Ainsi j’ai eu pour partage des mois de déception, et des nuits de misère me sont assignées.
так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
4 Si je me couche, alors je dis: Quand me lèverai-je et quand l’obscurité prendra-t-elle fin? et je suis excédé d’agitations jusqu’au point du jour.
Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
5 Ma chair est couverte de vers et de croûtes de terre, ma peau se retire et suppure.
Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
6 Mes jours s’en vont plus vite qu’une navette, et finissent sans espérance.
А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
7 Souviens-toi que ma vie n’est qu’un souffle: mon œil ne reverra pas le bien;
Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
8 L’œil qui me regarde ne me reverra plus; tes yeux sont sur moi, et je ne suis plus.
Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить, (Sheol h7585)
10 Il ne revient plus dans sa maison, et son lieu ne le reconnaît plus.
не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
11 Aussi je ne retiendrai pas ma bouche; je parlerai dans la détresse de mon esprit, je discourrai dans l’amertume de mon âme.
Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
12 Suis-je une mer, suis-je un monstre marin, que tu établisses des gardes autour de moi?
Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
13 Quand je dis: Mon lit me consolera, ma couche allégera ma détresse,
Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
14 Alors tu m’effraies par des songes, tu me terrifies par des visions,
то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
15 Et mon âme choisit la suffocation, – plutôt la mort que mes os:
І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
16 J’en suis dégoûté; je ne vivrai pas à toujours. Laisse-moi, car mes jours sont vanité.
Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
17 Qu’est-ce que l’homme que tu fasses grand cas de lui, et que ton cœur s’occupe de lui,
Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
18 Et que tu le visites chaque matin, que tu l’éprouves à tout moment?
Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
19 Pourquoi ne détournes-tu pas les yeux de moi, et ne me laisses-tu pas tranquille jusqu’à ce que j’aie avalé ma salive?
Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
20 J’ai péché; – que t’ai-je fait? Toi qui observes l’homme, pourquoi m’as-tu placé pour être l’objet de tes coups, de sorte que je suis un fardeau à moi-même?
Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
21 Et pourquoi ne pardonnes-tu pas ma transgression, et ne fais-tu point passer mon iniquité? Car maintenant je me coucherai dans la poussière, et tu me chercheras, et je ne serai plus.
І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
