Job 7
1 Har Mennesket paa Jord ej Krigerkaar? Som en Daglejers er hans Dage.
Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
2 Som Trællen, der higer efter Skygge som Daglejeren, der venter paa Løn,
Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 saa fik jeg Skuffelses Maaneder i Arv kvalfulde Nætter til Del.
так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
4 Naar jeg lægger mig, siger jeg: »Hvornaar er det Dag, at jeg kan staa op?« og naar jeg staar op: »Hvornaar er det Kvæld?« Jeg mættes af Uro, til Dagen gryr.
Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
5 Mit Legeme er klædt med Orme og Skorpe, min Hud skrumper ind og væsker.
Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
6 Raskere end Skyttelen flyver mine Dage, de svinder bort uden Haab.
А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
7 Kom i Hu, at mit Liv er et Pust, ej mer faar mit Øje Lykke at skue!
Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
8 Vennens Øje skal ikke se mig, dit Øje søger mig — jeg er ikke mere.
Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить, (Sheol h7585)
10 han vender ej atter hjem til sit Hus, hans Sted faar ham aldrig at se igen.
не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
11 Saa vil jeg da ej lægge Baand paa min Mund, men tale i Aandens Kvide, sukke i bitter Sjælenød.
Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
12 Er jeg et Hav, eller er jeg en Drage, siden du sætter Vagt ved mig?
Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
13 Naar jeg tænker, mit Leje skal lindre mig, Sengen lette mit Suk,
Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
14 da ængster du mig med Drømme, skræmmer mig op ved Syner,
то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
15 saa min Sjæl vil hellere kvæles, hellere dø end lide.
І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
16 Nu nok! Jeg lever ej evigt, slip mig, mit Liv er et Pust!
Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
17 Hvad er et Menneske, at du regner ham og lægger Mærke til ham,
Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
18 hjemsøger ham hver Morgen, ransager ham hvert Øjeblik?
Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
19 Naar vender du dog dit Øje fra mig, slipper mig, til jeg har sunket mit Spyt?
Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
20 Har jeg syndet, hvad skader det dig, du, som er Menneskets Vogter? Hvi gjorde du mig til Skive, hvorfor blev jeg dig til Byrde?
Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
21 Hvorfor tilgiver du ikke min Synd og lader min Brøde uænset? Snart ligger jeg jo under Mulde, du søger mig — og jeg er ikke mere!
І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
