Job 7
1 Er et Menneske ikke i Strid paa Jorden, og hans Dage som en Daglønners Dage?
Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
2 Som en Arbejder, der higer efter Skyggen, og som en Daglønner, der venter paa sin Løn,
Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 saaledes har jeg faaet mig Forfængeligheds Maaneder til Arv; og man har talt mig kummerfulde Nætter til.
так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
4 Naar jeg lagde mig, da sagde jeg: Naar skal jeg staa op, og naar er Aftenen forbi? og jeg blev mæt af Uro inden Tusmørket.
Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
5 Mit Kød er klædt med Orme og Jordskorpe; min Hud er sprukken og vædsker.
Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
6 Mine Dage ere lettere end en Væverskytte; og de svinde hen uden Haab.
А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
7 Kom i Hu, at mit Liv er et Aandepust: Mit Øje kommer ikke mere til at se godt.
Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
8 Dens Øje, som ser mig, skal ikke mere skue mig; dine Øjne skulle se efter mig, men jeg skal ikke findes.
Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
9 En Sky forgaar og farer bort, ligesaa skal den, der farer ned til Dødsriget, ikke komme op igen. (Sheol h7585)
Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить, (Sheol h7585)
10 Han skal ikke komme mere igen til sit Hus, og hans Sted skal ikke kende ham mere.
не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
11 Derfor vil jeg ikke heller lægge Baand paa min Mund, jeg vil tale i min Aands Angest, jeg vil klage i min Sjæls Bitterhed.
Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
12 Er jeg et Hav eller et Havuhyre, at du vil sætte Vagt over mig?
Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
13 Naar jeg sagde: Min Seng skal trøste mig, mit Leje skal lette min Klage,
Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
14 da forskrækker du mig med Drømme, og ved Syner forfærder du mig,
то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
15 saa min Sjæl foretrækker at være kvalt, ja Døden fremfor disse mine Knokler.
І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
16 Jeg er ked deraf; jeg vil ikke leve evindelig; lad af fra mig, thi mine Dage ere Forfængelighed!
Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
17 Hvad er et Menneske, at du vil agte ham stort, og at du vil lægge dig ham paa Hjerte?
Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
18 og at du vil besøge ham hver Morgen og prøve ham hvert Øjeblik?
Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
19 Hvorfor vil du ikke se bort fra mig? vil ikke lade mig Ro saa længe, at jeg kan synke mit Spyt?
Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
20 Havde jeg syndet, hvad kunde jeg gøre dig, du Menneskenes Vogter? hvorfor har du sat mig til Anstød for dig, at jeg er mig selv til en Byrde?
Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
21 Og hvorfor vil du ikke borttage min Overtrædelse og lade min Misgerning være tilgivet? thi snart skal jeg ligge under Mulde, og naar du søger mig, da er jeg ikke mere.
І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
