Йов 30
1 Но сега ми се подсмиват по-младите от мене, Чиито бащи не бих приел да туря с кучетата на стадото си;
А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
2 Защото в що можеше да ме ползува силата на ръцете им, Човеци, чиято жизненост бе изчезнала?
Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
3 От немотия и глад те бяха измършавели; Гризяха изсушената земя, отдавна пуста и опустошена;
Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
4 Между храстите късаха слез, И корените на смрика им бяха за храна.
рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
5 Бяха изпъдени измежду човеците, Които викаха подир тебе като подир крадци.
Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
6 Живееха в пукнатините на долините, В дупките на земята и на скалите.
так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах під земних та скелях,
7 Ревяха между храстите. Събираха се между тръните;
ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
8 Безумни и безчестни, Те бидоха изгонени от земята.
сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
9 А сега аз им станах песен, Още им съм и поговорка.
А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
10 Гнусят се от мене, отдалечават се от мене, И не се свенят да плюят в лицето ми.
Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
11 Тъй като Бог е съсипал достолепието ми и ме е смирил. То и те се разюздаха пред мене.
бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
12 Отдясно въстават тия изроди, Тласкат нозете ми, И приготовляват против мене гибелните си намерения,
По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
13 Развалят пътя ми, Увеличават нещастието ми, И то без да имат помощници.
Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
14 Идат като през широк пролом; Под краха нахвърлят се върху мене.
немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
15 Ужаси се обърнаха върху мене; Като вятър гонят достолепието ми; И благополучието ми премина като облак.
Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
16 И сега душата ми се излива в мене; Скръбни дни ме постигнаха.
А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
17 През нощта костите ми се пронизват в мене, И жилите ми не си почиват.
Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
18 Само с голямо усилие се променява дрехата ми; Тя ме стига както яката на хитона ми.
З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
19 Бог ме е хвърлил в калта; И аз съм заприличал на пръст и на прах.
Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
20 Викам към Тебе, но не ми отговаряш; Стоя, и Ти просто ме поглеждаш.
Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
21 Обърнал си се да се показваш жесток към мене; С мощната Си ръка ми враждуваш;
Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
22 Издигаш ме, възкачваш ме на вятъра, И стопяваш ме в бурята.
На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
23 Зная наистина, че ще ме докараш до смърт, И до дома, който е определен за всичките живи.
Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
24 Обаче в падането си човек няма ли да простре ръка, Или да нададе вик в бедствието си?
Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
25 Не плаках ли аз за онзи, който бе отруден? И не се ли оскърби душата ми за сиромаха?
Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
26 Когато очаквах доброто, тогава дойде злото; И когато ожидах виделината, тогава дойде тъмнината.
Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
27 Червата ми възвират, и не си почиват; Скръбни дни ме постигнаха.
Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
28 Ходя почернял, но не от слънцето; Ставам в събранието и викам за помощ.
ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
29 Станах брат на чакалите, И другар на камилоптиците.
Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
30 Кожата ми почерня на мене, И костите ми изгоряха от огън.
моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
31 Затова арфата ми се измени в ридание, И свирката ми в глас на плачещи.
І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.
