Йов 3
1 След това Иов отвори устата си та прокле деня си.
По цьому відкрив Йов уста свої та й прокляв був свій день наро́дження.
2 Иов, проговаряйки, рече:
І Йов заговорив та й сказав:
3 Да погине денят, в който се родих, И нощта, в която се каза, роди се мъжко.
„Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: „Зача́всь чоловік!“
4 Да бъде тъмнина оня ден; Бог да го не зачита от горе, И да не изгрее на него светлина.
Нехай стане цей день темното́ю, нехай Бог з висоти́ не згадає його́, і нехай не являється світло над ним!.
5 Тъмнина и мрачна сянка да го обладаят; Облак да седи на него; Всичко що помрачава деня нека го направи ужасен.
Бодай те́мрява й мо́рок його заступи́ли, бодай хмара над ним пробува́ла, бодай те́мнощі денні лякали його́!
6 Тъмнина да обладае оная нощ; Да се не брои между дните на годината, Да не влезе в числото на месеците.
Оця ніч — бодай те́мність її обгорну́ла, нехай у днях року не буде назва́на вона, хай не вві́йде вона в число місяців!
7 Ето, пуста да остане оная нощ; Радостен глас да не дойде в нея.
Тож ця ніч нехай буде самі́тна, хай не при́йде до неї співа́ння!
8 Да я прокълнат ония, които кълнат дните, Ония, които са изкусни да събудят левиатана.
Бодай її ті проклина́ли, що день проклинають, що левіята́на готові збудити!
9 Да изгаснат звездите на вечерта й; Да очаква видело, и да го няма, И да не види първите лъчи на зората;
Хай поте́мніють зо́рі пора́нку її, нехай має надію на світло — й не буде його, і хай вона не побачить тремтя́чих повік зорі ранньої, —
10 Защото не затвори вратата на майчината ми утроба, И не скри скръбта от очите ми.
бо вона не замкнула двере́й нутра ма́тернього, і не сховала стражда́ння з очей моїх!
11 Защо не умрях при раждането, И не издъхнах щом излязох из утробата?
Чому́ я не згинув в утро́бі? Як вийшов, із нутра́ то чому́ я не вмер?
12 Защо ме приеха коленете? И защо съсците, за да суча?
Чого прийняли́ ті коліна мене? І нащо ті пе́рса, які я був ссав?
13 Защото сега щях да лежа и да почивам; щях да спя; Тогава щях да съм в покой.
Бо тепер я лежав би спокійно, я спав би, та був би мені відпочи́нок
14 Заедно с царе и съветници на земята, Които си градят пусти стълбове;
з царями та з зе́мними ра́дниками, що гробни́ці будують собі,
15 Или с князе, които имаха злато, Които напълниха къщите си със сребро;
або із князя́ми, що золото мали, що доми́ свої срі́блом напо́внювали!
16 Или, като скрито пометниче, не щеше да ме има. Както младенци, които видело не са видели.
Або чом я не ставсь недоно́ском прихо́ваним, немов ті немовля́та, що світла не бачили?
17 Там нечестивите престават да смущават, И там уморените се успокояват.
Там же безбожники перестають докуча́ти, і спочивають там змученоси́лі,
18 Заедно се успокояват и пленниците. Не чуват гласа на насилника,
разом з тим мають спо́кій ув'я́знені, — вони не почують вже крику гноби́теля!
19 Там са малък и голям; И слугата е свободен от господаря си,
Мали́й та великий — там рівні, а раб вільний від пана свого́...
20 Защо се дава видело на злощастния, И живот на огорчения в душата,
І на́що Він стру́дженому дає світло, і життя — гіркоду́хим,
21 Които копнеят за смъртта, и нямат я, Ако и да копнеят за нея повече отколкото за скрити съкровища,
що вичі́кують смерти — й немає її, що її відкопа́ли б, як ска́рби захо́вані,
22 Които се много радват и веселят, Когато намерят гроба?
тим, що радісно ті́шилися б, весели́лись, коли б знайшли гро́ба,
23 Защо се дава видело на човека, чиито път е скрит, И когото Бог е преградил?
мужчи́ні, якому доро́га закрита, що Бог тінню закрив перед ним?
24 Защото вместо ядене, дохожда ми въздишка; И стенанията ми се изливат като вода.
Бо зідха́ння моє випере́джує хліб мій, а зо́йки мої полились, як вода,
25 Защото онова, от което се боях, случи ми се, И онова, от което треперех, дойде върху мене.
бо страх, що його я жахався, — до мене прибув, і чого я боявся — прийшло те мені.
26 Не бях на мир, нито на покой, нито в охолност; Но пак смущение ме нападна.
Не знав я споко́ю й не був втихоми́рений, і я не відпочи́в, — та нещастя прийшло!“
