Job 30
1 But, now, they who are of fewer days than I, have poured derision upon me; whose fathers I refused—to set with the dogs of my flock.
А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бриди́вся б покласти із псами отари моєї.
2 Even the strength of their hands, wherefore was it mine? Upon them, vigour was lost;
Та й сила рук їхніх для чого бува́ла мені? Повня сил їх мину́лась!
3 In want and hunger, they were lean, —who used to gnaw the dry ground, a dark night of desolation!
Само́тні були в недоста́тку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
4 Who used to pluck off the mallow by the bushes, with the root of the broom for their food;
рвали вони лободу́ на кущах, ялівце́ве ж коріння було їхнім хлібом.
5 Out of the midst, were they driven, men shouted after them, as after a thief;
Вони були ви́гнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злоді́їв,
6 In the fissures, of the ravines had they to dwell, in holes of dust and crags;
так що вони пробува́ли в яру́гах долин, по я́мах під земних та скелях,
7 Among the bushes, used they to shriek, Under the bramble, were they huddled together:
ревіли вони між кущами, збирались під те́рням, —
8 Sons of the base, yea sons of the nameless, they were scourged out of the land.
сини нерозумного й діти неславного, вони були ви́гнані з кра́ю!
9 But, now, their song, have I become, Yea I serve them for a byword;
А тепер я став піснею їм, і зробився для них погово́ром.
10 They abhor me—have put themselves far from me, and, from my face, have not withheld—spittle!
Вони обриди́ли мене, віддали́лись від мене, і від мойого обличчя не стримали сли́ни,
11 Because, my girdle, he had loosened and had humbled me, therefore, the bridle—in my presence, cast they off;
бо Він розв'яза́в мого пояса й мучить мене, то й вони ось вузде́чку із себе відкинули перед обличчям моїм.
12 On my right hand, the young brood rose up, —My feet, they thrust aside, and cast up against me their earthworks of destruction;
По прави́ці встають жовтодзю́бі, но́ги мені підставляють, і то́пчуть на мене дороги нещастя свого.
13 They brake up my path, —My engulfing ruin, they helped forward, unaided;
Пори́ли вони мою сте́жку, хо́чуть мати ко́ристь із мойого життя, немає кому їх затримати, —
14 As through a wide breach, came they on, with a crashing noise, they rolled themselves along.
немов через ви́лім широкий прихо́дять, валяються попід румо́вищем.
15 There are turned upon me terrors, —Chased away as with a wind, is mine abundance, and, as a cloud, hath passed away my prosperity.
Оберну́лось страхіття на мене, моя слава проне́слась, як вітер, і, як хмара, мину́лося щастя моє.
16 Now, therefore, over myself, my soul poureth itself out, There seize me days of affliction:
А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
17 Night, boreth, my bones, all over me, —and, my sinews, find no rest;
Вночі мої кості від мене віддо́вбуються, а жи́ли мої не вспоко́юються.
18 Most effectually, is my skin disfigured, —Like the collar of my tunic, it girdeth me about:
З великої Божої сили зміни́лося тіло моє, і неду́га мене опері́зує, мов той хіто́н.
19 He hath cast me into the mire, and I have become like dust and ashes.
Він укинув мене до болота, і став я подібний до по́роху й по́пелу.
20 I cry out for help unto thee, and thou dost not answer, I stand still, and thou dost gaze at me;
Я кли́чу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою́, Ти ж на мене лише придивля́єшся.
21 Thou art turned to become a cruel one unto me, With the might of thy hand, thou assailest me;
Ти зміни́вся мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки.
22 Thou liftest up me to the wind, thou carriest me away, and the storm maketh me faint;
На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопи́всь на спусто́шення!
23 For I know that, unto death, thou wilt bring me back, even unto the house of meeting for every one living.
Знаю я: Ти до смерти прова́диш мене, і до дому зібра́ння, яко́го призна́чив для всього живого.
24 Only, against a heap of ruins, will one not thrust a hand! Surely, when one is in calamity—for that very reason, is there an outcry for help.
Хіба не простяга́є руки́ потопе́льник, чи він у нещасті своїм не кричить?
25 Verily I wept, for him whose lot was hard, Grieved was my soul, for the needy.
Чи ж не плакав я за бідаре́м? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
26 Surely, for good, I looked, but there came in evil, And I waited for light, but there came in darkness;
Бо чекав я добра́, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темно́та прийшла.
27 I boiled within me, and rested not, There confronted me—days of affliction;
Киплять мої ну́трощі й не замовка́ють, зустріли мене дні нещастя,
28 In gloom, I walked along, without sun, I arose—in the convocation, I cried out for help;
ходжу́ почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу́.
29 A brother, became I to the brutes that howl, and a companion to the birds that screech:
Я став братом шака́лам, а струся́там — това́ришем,
30 My skin, turned black, and peeled off me, and, my bones, burned with heat:
моя шкіра зчорніла та й лу́питься з мене, від спеко́ти спали́лися кості мої.
31 Thus is attuned to mourning—my lyre, and my flute, to the noise of them who weep.
І стала жало́бою а́рфа моя, а сопі́лка моя — зойком плачли́вим.
